Бронзовий пил стоїть стовпом
Олександра Рубан виготовляє чарівні скульптури не один десяток років
Сульптура "Карнавал" (бронза, граніт), 2011.
Наша сьогоднішня співрозмовниця – іменитий київський скульптор Олександра Рубан. Це вона створила пам’ятник Лесі Українці, який прикрашає грузинське місто Телаві. Це вона вигадала декілька десятків скульптур, які можна побачити у Швеції, Росії, Китаї, Франції, Англії, Німеччині, США, Ізраїлі та Швейцарії. Нашим читачам талановита мисткиня розповідає про будні вітчизняних скульпторів та карнавали, яких бракує Україні.
- Пані Лесю, розкажіть про початок своєї кар’єри скульптора. З чого все почалося?
- Скульптурою я почала займатися давно, аж страшно згадувати 
Мій дід був графіком, а тато (Юрій Рубан – Авт.) – скульптором-анімалістом. Татові скульптури можна побачити на вході до київського Зоопарку, та й не тільки – його тварин у столиці вистачає. Тож можна сказати, що я від народження була приречена стати скульптором.
- Мабуть, спочатку виліплювали фігурки з пластиліну, а потім перейшли на більш серйозні матеріали?
- Дійсно, спочатку був пластилін. Дуже любила також ліпити з хліба. Сиджу за обідом, і вже потихеньку починаю щось ліпити з хлібного м’якуша. Потім я пішла навчатися до Республіканської художньої середньої школи – навчалася там з четвертого класу. Після школи вступила до художнього інституту, потім проходила творчі майстерні – це в нас ніби аспірантура. Закінчила навчання років двадцять сім тому.
Олександра Рубан
«Зробити скульптуру у домашніх умовах дуже важко»
- Як ви можете оцінити теперішній стан українського скульптурного мистецтва?
- Наші майстри розвиваються, але я не можу сказати, що раніше нам не було чого показати світові. За радянських часів був дуже потужний скульптурний рух: ми їздили до Москви, бачилися там з грузинськими, вірменськими скульпторами, запрошували їх до Києва… Нині у Києві також проводять скульптурні Трієнале. Такі виставки – це продовження отої традиції культурного обміну, яка існувала раніше.
Пам'ятник Лесі Українці у Грузії
- Пані Олександро, а що ви скажете про потенціал українських молодих скульпторів?
- Роботи молодих скульпторів дуже гарні. Ці майстри – гідні продовжувачі традицій української скульптури. Мені приємно, що в нашої молоді такий високий рівень творчості.
- Розкрийте нам таємницю: де зберігаються ваші скульптури?
- Всі вони зберігаються у майстернях спілки художників. Справа в тому, що зробити скульптуру, навіть невелику, у домашніх умовах дуже важко. Тому що пластилін чи глину вдома неможливо вимісити – це бруд все-таки… Наступний етап – обробка скульптури бронзою – також вимагає окремого приміщення. Бронзовий пил стоїть стовпом, коли скульптури обробляють свої роботи
Сон в місячну ніч (бронза, граніт), 1989.
Карнавалів нині мало
- Ваші роботи дуже світлі. Вони передають ваш спосіб життя, позитивістське налаштування?
- Безперечно, вони відображають мій внутрішній світ. Я хочу доносити до людей радість та щастя.
- А як у вас виник задум створити таку радісну скульптуру «Карнавал»?
- Мені просто захотілося свята. Я прагнула передати цією роботою стан суцільного свята, який може дати лише карнавал.
- Мабуть, ви хотіли би, аби у Києві був такий масштабний карнавал, як, наприклад, у Ріо-де-Жанейро…
- Карнавалу у такому вигляді, який він є у Ріо-де-Жанейро, я би не хотіла. Але було би непогано, якщо у нашої столиці теж була весела візитівка. З іншого боку, я би хотіла бачити на такому святі наші традиції. У нас завжди роблять так: у Венеції є карнавал, то і в нас має бути такий самий. Але ж у нас є свої традиції, які варто показувати людям! Гадаю, можна було би прописати сценарій такого свята по-українськи, яке би сподобалося нам і стало відомим у всьому світі. Я говорю не про те, що в нас інший культурний рівень, ніж у Ріо, чи не такий рівень розкутості, але у нас все-таки є свої традиції, з якими можна влаштувати грандіозне дійство. У нас, починаючи з середніх віків, були і бали, і міські свята… Їх просто треба відродити і надати їм більшого масштабу.
Танок (бронза, граніт), 1989.
«Ми втрачаємо середній клас»
- Нині український скульптор може вижити на ті гроші, які заробляє скульптурою?
- Чесно кажучи, з грошима тут дуже важко. Вся справа в тому, що ми втрачаємо середній клас, середній прошарок суспільства. В Україні є або дуже багаті люди, або бідні, яким вже немає діла до мистецтва – вони думають, як вижити. Якщо ми остаточно втратимо середній рівень, це буде величезна втрата для суспільства, яку ми не зможемо залагодити найближчим часом.
- Мабуть, наші багатії могли би створити попит на українську скульптуру, але весь час дивляться на закордон і купують те, що модне там…
- Серед багатіїв є меценати, але хотілося би, щоб їх було більше. Вони вже звернулися до мистецтва кінця ХІХ століття та до 20-х років ХХ століття – ці твори вже мають непогану цінність. Паралельно з тим, зараз у моді контемпорарі-арт – сучасне мистецтво. А високопрофесійні мистецькі твори, які «застрягли» між мистецтвом початку ХХ століття та сучасними творами, залишилися недооцінені. Але я розумію, що хороший художник – це мертвий художник Але я сподіваюся, що ситуація скоро ситуація виправиться. Ми вже впали до такого низького рівня (і економічного, і культурного), що далі так тривати не може.
Жіночий портрет (бронза, граніт), 1990.
- Над якими скульптурами ви працюєте зараз?
- О, це болюче питання… Я виграла конкурс на створення пам’ятника миротворцям для Києва. Нині це питання зупинилося в економічному сенсі й ніяк не зрушить з місця. Також виграла конкурс на пам’ятник Олені Телізі, який має стояти у Бабиному Яру в Києві. Знову-таки – кажуть, що немає грошей. Ось вам і відповідь на питання, чому зараз так рідно з’являються нові пам’ятники. У нас дуже мало декоративної скульптури у парках – на жаль, це пов’язане з браком фінансування…
* Три останні фотографії - з сайту галереї «Боттега».
***
Спонсор запису:
Ищете свадебные платья и машины на свадьбу? Вам поможет– организация праздников, которые запоминаются на всю жизнь!
Метки: скульптура