«Головне – щоб людина творила з душею»

Олексій Доля

Напередодні Різдва нам вдалося поспілкуватися з видатним етнографом, доцентом кафедри фольклористики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Олексієм Долею. Він розповів про унікальні різдвяні обряди деяких областей України, про міську етніку та про забобони, у які не варто вірити майстрам вжиткового мистецтва.

Про свято. «Різдво – це поєднання наших старіших та новіших традицій. І, як на мене, це поєднання природнє. Я не погоджуюся з думкою про те, що християнство знищило українські традиції. Справа в тому, що це – великий історичний процес: суспільство розвивається, проходить багато етапів. У селах Новий рік зараз майже не святкують, але Різдво відзначають: десь більше, десь – менше… А в містах святкування Різдва останнім часом тяжіє до європейських традицій: у нас вже й віночки на дверях вішають, ніби ми вже в Європі. Обряди і звичаї – це прекрасно, але головний у цьому святі все ж таки духовний аспект. Свято – це радість для людей і радість, яку вони мають приносити іншим».

*** 

Про піст. «Я – прихильник святкування Різдва 7 січня: вважаю, що не потрібно переходити на інший календар. Є думка, що відзначення Святвечора 7 січня нелогічне, бо нібито Новий рік заважає постувати. Але ж не в їжі справа! Людина може постувати і робити лихі справи водночас… Наприклад, гримати на своїх колег по роботі, відбирати чужі гроші. І це все – лише через злість, бо не наїлася м’яса. І уявіть: така людина ставить на різдвяний стіл дванадцять страв. Та хоч дванадцять страв вона поставить, хоч дванадцять разів по дванадцять – це вже не матиме значення. Свято – від слова «святість». Головне – щоб людина робила добро і любила ближніх». 

***

Про благодійність. «На Полтавщині є таке селище – Котельва. Там збереглися дуже цікаві обряди: люди досі печуть різдвяні пряники, які називають «панянки». Причому, форма цих пряників може бути будь-яка: чи коник з вершником, чи дівчина. «Панянок» дарують родичам, хрещеникам. Одна жінка з заможної родини розповідала, що у них з чоловіком було п’ятдесят хрещенят: для них треба було випекти багато великих (десь по сорок сантиметрів) «панянок»! А ще, розповідала про багатого чумака Ємця, який жив у Котельві. Він мав величезний сад та пасіку з п’ятдесятьма колодками та сімдесятьма рамковими вуликами. За один раз міг вивозити на базар тридцять возів шпанки (вишні). Але найголовніше – перед святами він обходив все село і допомагав бідним людям і вдовам: кому банку меду дарував, кому дрова завозив… Він приносив людям радість.

Я телевізора майже не дивлюся, але нещодавно бачив сюжет про те, як депутат перед Новим роком вирішив здійснити бажання однієї дівчинки, в якої вся кімната завалена іграшками. Вона писала листа Діду Морозу і просила в нього фотоапарат: мовляв, старий фотоапарат її сім’я втопила в морі під час літнього відпочинку. І от депутат подарував цій дівчинці фотоапарат… І це при тому, що є безліч сімей, які потребують інших, простіших речей. У нас поняття «зробити добро» якесь трохи неправильне. Я у таких випадках згадую того чумака Ємця з Котельви…»

***

Про коляду з колосків. «Я живу у гуртожитку. Кілька років тому до мене приходить сусід і питає, чи є у мене трохи колосків. Каже, треба коляду зробити. Я кажу: «Яку коляду?» Він каже: «Ну як? Коляду! Як же різдвяний стіл без коляди?..» Попросив його розповісти, що то за коляда. Виявилося, що на Житомирщині, звідки він родом, є така різдвяна традиція: зв’язати докупи хоча би пучечок колосків, трохи прикрасити та поставити на стіл. Без цього атрибута там не уявляють свята».

***

Про «підсипання» на Різдво. «Люди повертаються до традицій і на півночі, і на сході, і на півдні Україні. На заході традиції майже не зникали, тому про нього не говорю. Зараз на нас зусібіч тисне негатив, а люди хочуть чогось позитивного, світлого і святого. Вже було безліч прикладів, коли певна галузь народних промислів майже зникла – наприклад, гончарство. Навіть коли залишається лише одна людина, яка вміє це робити, вона настільки розкручує та заводить свою діяльність, що цілий промисел оживає.

Одного разу я був на Старий Новий рік в експедиції на Поліссі: поїхав разом із журналістами до села у зоні відчуження, де залишилося дві чи три сім’ї. Приїжджаємо, а господиня готує кутю. Каже, треба робити три куті: першу – на Святвечір, другу – на другий Святвечір (13 січня), і третю – на Водохреще (з молоком та маслом). Тож господиня приготувала кутю і каже: «Зараз піду дерева підсипати». Питаю: «Як? Що це таке?» Вона каже: «Від Різдва до Старого Нового року сміття з хати не виносимо, а на другий Святвечір виходимо до саду і до кожного дерева кажемо:

Я тебе підсипаю, підв’язую і приказую,

Щоб ти родило і дітей кормило».

Через декілька років в іншому селі, де мешкають переселенці з Полісся, ще одна господиня розповідає про цей звичай «підсипання». Виявилося, що вона навчилася цього завдяки телевізору – побачила, що така традиція у рідному Поліссі, і вирішила робити саме так».

***

Про забобони у народному мистецтві. «Побоювання зробити помилку у вишивці чи, наприклад, у плетінні Дідуха – це забобони. Це трактування навіть не майстрів, які виготовляють витвори вжиткового мистецтва, а так званих науковців, які літають у космосі. Суть Дідуха – це пучечок колосків. Чи так він зроблений, чи так – немає різниці. Дідухів можна робити і з одинадцятьма, і з дванадцятьма, і з тринадцятьма гілочками – суть від цього не зміниться. Є люди, які хапаються за голову, припустившись помилки під час вишивання весільного рушника – мовляв, це трагедія, тепер шлюб буде нещасливий… Це – фантазії.

Головне – щоб людина творила з душею. Якщо вона додала до традиційного виробу щось сучасне (матеріали або яскраві кольори) – це нормально. Майстер уявляє якийсь один період історії – наприклад, XIX-те сторіччя. А якщо би люди з XVI-го сторіччя побачили, що робили у XIX-му, вони би злякалися і назвали це диким мистецтвом. Суть – не у матеріалі і кольорі, а в тому, що людина вкладає у витвір, як вона його робить. Якщо людина робить ляльку для дитини – вона вкладає у неї любов. А те, якої форми буде голова у цієї ляльки, не має жодного значення. Звісно, треба дивитися на традиції, знати, як це робили раніше, а далі – творити самотужки».

***

Про «красівий» спадок. «Процес відродження звичаїв і обрядів сьогодні йде не з села. У селі мистецтво відроджується саме по собі, але популяризація відбувається у великих містах. Київ показує всій Україні народні колективи. Це слугує ніби знаком для людей у селі: «ага, у Києві таке є, то й ми будемо своє відроджувати». Раніше по радіо їм нав’язували, що співати треба ті пісні, які співають усі – так ніби «культурнєє і красівєє». А зараз все навпаки: кияни їздять по селах, записують автентичні пісні, відроджують прадавнє мистецтво… У моєму селі був такий випадок: учасники народного ансамблю посварили мене за те, що я усіх запрошую до Києва, і їх – ні. Я кажу: «Якщо ви вдягнете свої давні сорочки та заспіваєте ті пісні, які співали ще ваші баби, то я вас запрошу». Учасники ансамблю сказали, що їм це нецікаво, я у відповідь – що мені тоді теж. Аж тут вони телефонують: «Ми вже сорочки й запаски вбрали, поїдемо у цих костюмах. Співати будемо оті давні пісні».

Коли вони заспівали у музеї в Пирогові, народ був шокований: всі цікавилися, що це за колектив, звідки ті чарівні пісні. А раніше цей ансамбль виступав у штампованих костюмах: шматок тканини, на нього нашита квітка – «красіво»! У той же час, у скринях лежали справжні скарби…»

А ось тут Олексій Доля говорить про те, чому звичаї мусять повернутися до нашого життя:

***

Спонсор запису:

Хотите порадовать любимую? Подарите ей цветы: поможет вам это сделать!

Метки: вишивка, кераміка, лялькарство